30 років тому, 5 вересня 1990 року, у Львові зареєстрували перше на Західній Україні акціонерне товариство. АТ «Перун», яке заснували троє братів — Олександр та Сергій Максимчуки і Володимир Кузнєцов, — не лише пережило «буремні 90-ті». Нині це потужний сімейний холдинг, який об’єднує підприємства, що працюють у різних сферах. Співзасновник, АТ «Перун» Олександр Максимчук розповів «ВЗ», як починав роботу один із перших офіційно зареєстрованих бізнесів у незалежній Україні.

— Декларацію про суверенітет проголосили 16 липня, а уже 5 вересня ви зареєстрували акціонерне то­вариство. Як ви на це наважи­лись?

— Мені тоді було 24. Страху ще не було. Було бажання щось роби­ти. За плечима були армія, буді­вельний факультет Політехнічного інституту і трошки досвіду роботи у штабі студентських загонів. По­штовхом стало знайомство з од­ним унікальним чоловіком з Таллінна Томасом Саалом (він потім очолив один з перших центрів під­тримки бізнесу). Саме він з това­ришем провели нам своєрідний тренінг — розповіли, що таке акці­онерне товариство, як проводити бізнес тощо. Вони навіть стали од­ними з перших наших акціонерів. Це було перше відкрите акціонер­не товариство на Західній Україні. Потім було акціонування Західно-українського комерційного бан­ку, ГАЛЕКСПО. В Управлінні фі­нансів на вулиці Костюшка ми отримали свідоцтво про те, що можемо продавати акції. Прода­вали їх через брокерську компа­нію «Галицькі цінні папери». Її очо­лював Олексій Рєзніков, який нині є віцепрем’єром. За тиждень про­дали всі акції, які ми виставили на вільний продаж. Дехто казав: тре­ба було «наштампувати» тих ак­цій, побудувати МММ. Ми відмо­вились, адже хотіли, аби це був саме сімейний бізнес, тож контр­ольний пакет мали залишити собі. На початках пробували займа­тись різними видами діяльнос­ті. У нас було і одне з перших ка­бельних телебачень на Сихові, і один з перших комерційних мага­зинів у Львові (на Коперника). Там продавали і дорогі шуби з Греції, і «беушні» колеса з Німеччини, і си­гарети. Цікаво, що перший вініл «Братів Гадюкіних» «Ми хлопці з Бандерштату» так само продава­ли у нашому магазині. Хапались за все. На початку 90-х один зі знайомих з Тернополя каже: є можливість взяти багато тягачів-камазів. Можна їх продати, якщо будуть з причепами. І от ми шу­каємо, де можна взяти ті приче­пи. Знайшли в Одеській області в одній з виправних установ. Взя­ли кредити, законтрактували 20 тих металевих фур, вони вагона­ми приїхали до Львова. Вся вули­ця Донецька (у нас там був офіс) була заповнена тими фурами. А колега каже: ой, в мене контракт зірвався. Ми потім ті фури десь два роки продавали!

Люди, які пам’ятають поча­ток 90-х, пам’ятають гуртівні «Пе­рун». Їх було п’ять, в тому чис­лі у Хмельницькому та Тернополі. У нас тоді вже працювало близь­ко сотні людей. Дуже важким був 98-й рік, коли долар подорож­чав з двох до майже п’яти гри­вень. Тоді одна з наших найбіль­ших фірм збанкрутувала. Щоб зберегти колектив, відправ­ляли людей в інші області на заго­тівлю бульби. Транспорт у нас був, тож їздили по селах, скуповували картоплю, а потім у Львові прода­вали з машин. З іншого боку, 90-ті запам’ятались цікавими проєкта­ми. Наприклад, на площі Старий ринок ми проводили і археологічні розкопки, і одні з перших у Львові «задавили» палі методом гідрав­лічних домкратів, аби не зрушу­вати будинки, що поряд. Потім ми цей проєкт продали уже на нульо­вому циклі. Так само наш проєкт на площі Соборній, 12-а (австрій­ці 13 номер будинкам не присво­ювали), почали реставрувати бу­динок, який був фактично руїною. Торгово-офісний центр на Петру­шевича — також наш проєкт. Тор­говельна діяльність — це лише допомога для реалізації гарних ін­вестиційних проєктів, адже за фа­хом я будівельник.

— У «лихі» 90-ті я якраз на­вчалась у школі. Тоді половина хлопців мріяли стати… рекети­рами, бо це було круто. Займа­тись бізнесом у ті часи було, м’яко кажучи, небезпечно. Як ви з цим давали собі раду? Адже у вас уже була дружина, дитина…

— Дякувати Богу, дружина мене усі ці роки підтримувала, хоча було нелегко. Був один го­стрий момент, коли до неї навіть довелось приставити охоронця. Юлія була цим страшенно неза­доволена, але мені було так спо­кійніше. У дружини, до речі, день народження 4 вересня, а 5-го ми за­реєстрували АТ «Перун». Тож час­то вона залишалась без Дня на­родження, бо святкували день фірми. А щодо рекету… Різні були випадки. Наприклад, за те, що ми не хотіли співпрацювати з од­ним із угруповань, нам побили ві­трини у магазині на Коперника. А там були такі здоровенні роз­кішні вітрини… Бувало, що пали­ли двері в квартирах… Нас ряту­вало те, що це сімейний бізнес. Пояснювали: хлопці, у нас нема ніяких зовнішніх інвесторів, ми собі тут тихенько сімейним бізне­сом займаємось. Так, ми змуше­ні були домовлятись. Особливо, коли почали займатись вели­кими партіями алкоголю. Напри­клад, возили шампанське з Оде­си, з Каховки — коньяки, продукти — з Закарпаття. І на маршруті були”реперні” точки, з яких водії мали дзвонити. Наприклад, виїхали з Одеси, перша «реперна» точка була в Умані. Вони мали дзвонити з Ума­ні у будь-який час дня і ночі. Щоб, якби не дай Боже щось сталось, ми могли підключити чи міліцію, чи ще когось. Часи були справді напруже­ні. Але закалку дала радянська ар­мія — там теж було непросто, і треба було вміти постояти за себе. Пра­воохоронні органи на початку 90-х також часто співпрацювали зі зло­чинними угрупованнями. Друга по­ловина 90-х вже була більш впоряд­кована, правоохоронці уже чіткіше реагували. З 96-го року ми найня­ли професійну охоронну фірму з відставних військових, тож питання усіх цих «хлопців» зняли.

Олександр Максимчук разом з дружиною на Українському балу у Відні.

— Кажуть, найбільша помил­ка, яку можна зробити у бізне­сі, це взяти у партнери роди­ча…

— Ми усі дуже різні. Сергій, мій рідний брат, старший за мене на шість років. Володя — двоюрід­ний, старший на п’ятнадцять ро­ків. Володя свого часу був голо­вою профкому «Електрону», мав потужний досвід роботи. Саме він відповідав за організаційні мо­менти. Сергій був прорабом на будівництві доріг, тож і у нас від­повідав за будівництво. У сімей­ному бізнесі частка кожного чле­на родини, його функції мають бути чітко регламентовані. Є така приказка: любіться, як брати, ра­хуйтесь, як жиди. Раніше ми що­місяця чи щокварталу сідали і зві­рялись. Це дуже допомогло, коли кілька років тому хлопці захотіли вийти на пенсію, тож ми продава­ли частину бізнесу. Саме завдя­ки цій визначеності ми зберегли чудові родинні взаємини. Чому у Європі успішно працює сімейний бізнес? Бо вони довіряють бага­то питань адвокатам, банкірам, які ведуть справи. У мене троє ді­тей: Володимиру — 32, Мстиславу — 19, дочці Таїсії — вісім. Можливо, не усі оберуть роботу у нашій фір­мі, але досвід вибудовування ро­бочих відносин між членами ро­дини у нас є.

— За якої влади бізнесу пра­цювалось найлегше?

— Початок 90-х був найневре­гульованішим. Зайнятись бізне­сом тоді було, як стрибнути у гір­ську річку. Так, течія стрімка, вода холодна, але чиста. А потім уже почались мутні води, тиск з боку податкової. На сьогодні багато податківців з тих часів мають біль­ші статки, більше нерухомості, ніж ті, хто працював зранку до ночі на свій бізнес. Дискредитація бізне­су почалась з кінця дев’яностих, з часів Кучми. З точки зору еко­номічної, наприклад, математика кредитів, залучення інвестицій, то найкраще бізнесу було саме при Вікторові Андрійовичу. Тимошен­ко гнула свою сторону, Ющенко — свою, парламент — ще іншу. І між тими трьома соснами усе якось збалансувалось, було досить комфортно працювати. Не було піраміди, як при Кучмі, коли згори донизу усе було поділено. Потім цю вертикаль намагався віднови­ти Янукович у ще більш атрофо­ваній формі. І це його, зрештою, погубило. Пригадуєте, Сашу Яну­ковича, якого називали Стомато­логом. Ця влада не добралась до малого бізнесу, але великому за­вдали чималої шкоди.

З 2014 року, коли долар стриб­нув, кредитів не стало, ситуація розбалансувалась і не дає роз­виватись бізнесу. Взяти дешевий кредит, як на Заході, і проводити інвестиційну діяльність, а не спе­кулятивну, нереально. У 2014 році влада не розуміла, як поводитись у тій ситуації. Якщо говорити про податковий тиск, то при Поро­шенку і зараз він не такий потуж­ний, як був при Кучмі і Януковичу. І якщо влити кошти в економіку, то ці більш-менш врегульовані пра­вила гри могли б дати хороший результат. Але влада має це зро­зуміти і зробити.

— Свого часу ви заснували у Львові Центр ділового парт­нерства, бізнес-інкубатор. На­віщо вам, як підприємцю, вчи­ти когось робити бізнес?

— У мене є кредо: поділись і бу­деш багатшим удвічі. Мені часто кажуть: ти забагато розповідаєш про плани. Але якщо це зреалізує хтось інший — не проблема, при­думаю ще. Коли ми відкривали Центр ділового партнерства, по­зиціонували себе як громадську приймальню Асоціації малого та середнього бізнесу, яку ми ство­рили ще в середині 90-х. Там були нотаріус, адвокати, банківське відділення, страхова. Чи запра­цювало все так, як я хотів? Ні. Для цього мала б бути синергія з дер­жавою, кредитні програми, про­грама для тих, хто повертається з-за кордону. Я, до речі, говорю багато років: треба дати пільги людям, які працювали за кордо­ном, і привезли сюди гроші і до­свід. Це був би суттєвий поштовх для розвитку малого та середньо­го бізнесу тими, хто був заробітча­нином. Ми ж створювали не стіль­ки бізнес-інкубатор, як ресурсну басу. Місце, де можна взяти в оренду офіси, конференц-зали. Фактично те, що зараз називають коворкінгом. До речі, у вересні ми плануємо відкрити коворкінг Up Hub в центрі міста, біля «Магнусу». Нам цікаво дати поштовх Центру ділового партнерства, особли­во зараз, в часи карантину. Бага­то бізнесу пішло в онлайн, але все одно виникає потреба час від часу збиратись, радитись, проводити брейнсторми.

— Окрім «Перуна», Центру ділового партнерства, є ще Intercolor, що займається орга­нізацією концертів, медичний центр Novo, ви є головою Асо­ціації благодійників. Як виника­ють такі різнопланові проєкти?

— Мене завжди тягнуло до благодійності, меценатства. Ще у 90-х ми підтримували оперну співачку Лесю Ленишин. Вона співала для Папи Римського у Ватикані, а у Львові не могла на­віть видати диск. Коли ми почули її спів, були просто зачаровані. Допомагали, як могли: організо­вували її концерти у Шаховому клубі, допомагали видати диски. Нині вона співає у Національній опері Нідерландів. Продюсер­ську агенцію Intercolor створи­ли уже в 2015 році, коли в Укра­їну повернувся Сергій Фоменко. За два роки ми провели понад два десятки величезних концер­тів сучасної української музики в рамках фестивалів Твоя Краї­на Fest у різних містах, провели концерт та фестиваль «Різдвя­ні фантазії», поставили виставу «Гойдалка на трьох». Її, до речі, переклала з італійської моя теща. На жаль, цього року че­рез карантин діяльність зупи­нилась. Ми також підтримує­мо творчість народного артиста Святослава Максимчука. Це мій однофамілець. Він унікальний читець — знає напам’ять усього Шевченка, Франка, Федькови­ча, Котляревського… Медичний центр Novo — унікальна устано­ва, яка працює вже майже шість років на засадах державно-при­ватного партнерства у Львів­ській міській дитячій лікарні. Усі проєкти, які я започатковую або у яких беру участь, є реакцією на житттєві виклики та можливості, на людський та інтелектуальний ресурс, систему координат, які є актуальними у цей час.

Знаєте, людина не стає бла­годійником чи меценатом у якийсь певний момент. Це вну­трішня потреба щось віддавати, ділитись.

Спілкувалася з Олександром Максимчуком Зіновія Воронович, джерело: Високий замок