воїни-афганці Олександр Грабарець та Ігор Пилипчук, а з ними їхні молодші колеги Ігор Хникін та Роман Партак, що відвозили бійцям пальне, одяг, посилки та передачі для військових від родичів та благодійного фонду «Руєвит», побували в зоні бойових дій неподалік міст Щастя і Краматорськ.
Розповідають, що зазвичай таких, як вони, пускають лише до перших блокпостів, проте вони в супроводі озброєної колони 28-ї бригади прибули до місця її дислокації. «Просувалися ми у темряві з вимкненими фарами, – розповідає Ігор Пилипчук. – Проте моторошне передчуття, що кожному з нас можуть вистрілити в спину, нас не обмануло. Один блокпост проскочили, а тільки-но минули другий, як снайпер “зняв” солдата. Наші вояки в оголошене перемир’я не вірять і мають на це підстави: самі вони не стріляють, а ворог по них веде невпинний прицільний вогонь із важкої зброї. Заходять з тилу й стріляють у спину ворожі диверсійні групи».
Рівненські волонтери прожили разом з бійцями більше як тиждень, оскільки через постійні мінометні обстріли виїхати з табору було неможливо. «Літають вночі навколо табору ворожі безпілотники, а вдосвіта, із четвертої ранку вже чекай обстрілу. Команда “повітря” враз піднімає всіх на ноги, і в одній секунді бійці пірнають у вузький отвір виритого в землі бліндажа, – ділиться враженнями Олександр Грабарець. – Мимоволі згадався мені Афган, бо я впав, а на мене ще з п’ятеро бійців звалилося у вузенький і тісний бліндаж. Дуже моторошна мить очікування вибуху – пронесе чи не пронесе… Нерви витримують не у всіх. Хоча найгірше те, що таке відбувається чи не щогодини і хлопці до таких обстрілів звикають, стають аж надто безпечними фаталістами, що не раз коштує комусь життя…»
Не вдягнуті на зиму, брудні, іноді на сухому пайку, бо під час обстрілів вогнище запалити неможливо, бійці чекають нашого приїзду, як діти на Новий рік Діда Мороза, розповідають волонтери. Біда, що це несправжнє перемир’я вдарило і по волонтерському руху. Чомусь люди в мирних містах і селах думають, що ось уже настав мир, і зразу перестали давати пожертви на армію. А там, у зоні АТО, того миру ніхто й не відчув. Наші бійці потребують постійної допомоги: це і одяг, бо він зношується, і спальники, й аптечки, і засоби гігієни, і продукти, й пальне. Найбільше солдати потребують теплого одягу. До холодів бійці катастрофічно не готові. І вся надія тільки на наш народ. Бо на так званих паркетних генералів, які хваляться на телекамери, що оснащують армію, а самі з обслугою роз’їжджають по тилах, використовуючи війну у власних корисливих цілях, надії у бійців мало.
Що найбільше вразило волонтерів, то це тотальні руїни, розбиті будинки, зірвані мости, чорна сира земля, в якій живуть вояки. Бійці справедливо нарікають на кадрових генералів, котрі за межі намету не виходять. А здебільшого вони відсутні: все на Київ їздять, проте допомогу до бійців не довозять. Не вистачає зброї, набоїв, а особливо техніки. Латана-перелатана, стоїть вона в жалюгідному стані, й бійці намагаються з кількох розбитих одиниць скласти бодай одну діючу. Не вистачає і рацій для комунікацій. Розповідали нашим волонтерам і про приписки, коли, скажімо, числиться в батальйоні 300 бійців, а насправді є наполовину менше. Непоодинокі випадки, коли на мертвих душ отримують оснащення та одяг, бронежилети, а потім усе те продають волонтерам… У бійців одна думка: гнати треба з армії таких генералів. «Катастрофічно не вистачає бойових офіцерів, – каже Олександр Грабарець. – Здібні бійці вчаться на місцях. Під час війни здійснюється природний відбір».
«Найбільше були вражені тим, що операційна, де оперують поранених, розташована в наметі посеред поля, навколо якого стовпом стоїть курява, – розповідає Ігор Пилипчук. – Легко поранений боєць, коли він тільки один, мусить лежати в наметі й очікувати, коли поранених стане більше. Тоді є ймовірність, що пришлють за ними машину й повезуть до шпиталю. Таке становище найбільше дратує наших бійців. Особливо, коли вони спостерігають, як за генералами чи народними депутатами їде цілий кортеж з оснащеною до зубів охороною та обслугою».
Волонтери переконані, що багатьох із тих бійців, яких вони бачили, вкрай необхідно відправити на ротацію, замінити свіжими силами. На жаль, ротація здійснюється вкрай повільно. Проте бійці, вік яких від 19 до 60 літ, не скаржаться. Готові воювати до перемоги, стояти за неї на смерть, аби тільки народ наш не відсторонювався від своєї армії. «В аптеку їздили по тонометр, просимо знижку, кажуть: “А ми вже перерахували”, – розповідає волонтер Ігор Хникін. – Ніхто в мирних містах не розуміє, що коли не зупинити ворога на сході, то війна скоро прийде і до них. А хлопці в АТО кажуть: “Дайте нам зброю, техніку і ми зметемо всіх ворогів!”»
Щоб перемогти в цій війні, усім нам не можна розслаблятися ні на хвилину. Увесь люд наш – від малого до старого – має стояти єдиним дружним оплотом. Кожен повинен бодай щось робити для перемоги. Коли одні воюють, другі мають забезпечити
безперервне постачання армії всім необхідним: від харчів до теплих речей. Хоча про амуніцію й оснащення армії бойовою технікою та зброєю має таки подбати уряд і головнокомандувач. «Просять хлопці у нас компенсатори (для гасіння порохових газів), просять тепловізори чи прилади нічного бачення – чий це обов’язок дістати такі речі – волонтерів чи Міноборони? Форма у солдатів зношена, порвана, а їм за рознарядкою належить нова раз на півроку», – справедливо обурюються рівненські волонтери. Голова ради благодійного фонду Діана Гордійчук, чуючи все те, тільки плечима знизує. Далеко не один тепловізор чи комплекти тієї ж форми відправили її колеги в зону АТО. На останній тепловізор, для 54-го батальйону розвідки, гроші довелося позичити… А тепер зібрати бодай щось взагалі нелегко.
Волонтери всіх благодійних фондів у Рівному та в усій Україні працюють не покладаючи рук. Списки від військових з переліком необхідних для них речей надходять до них чи не щодня. А склади їхні за час так званого перемир’я помітно спустіли, зменшились суми грошових внесків.
Дорога в зону АТО – це шістнадцять годин їзди на авто лише в один бік. Коли обставини складаються добре і волонтери не потрапляють в зону обстрілів, то за 4–5 днів можна повернутися. Проте цього разу рівняни пережили не тільки випробування вогнем. На зворотному шляху зламалась машина. Спасибі харківським автомайданівцям, які безкоштовно її відремонтували. Тож коли в нас будуть такі небайдужі люди, ми обов’язково переможемо. За умови, що й у наших мирних містах зуміємо здолати байдужість і позицію «моя хата скраю».
Джерело: 7 днів
