Благодійний фонд «Запорука» вже третій рік поспіль допомагає онкохворим дітям та їхнім сім’ям. І в умовах, коли рак сприймається як вирок, дітки справді долають свою страшну недугу, долають завдяки теплому ставленню і наданій благодійною організацією допомозі (обладнання і ліки). Наполегливість у нелегкій роботі, прозорість і звітність діяльності зробили «Запоруку» переможцем Національного конкурсу «Благодійник року-2010».

Про здобутки і труднощі організації в ексклюзивному інтерв’ю «Громадському Простору» розповідає президент БФ «Запорука» Наталія Оніпко.

– Історія фонду: звідки ідея?

– Насправді історія фонду – це не зовсім ідея нашого колективу, це ідея наших італійських партнерів. Саме європейці захотіли допомогти українським дітям, враховуючи наслідки Чорнобильської аварії для України. Чому Європа про це пам’ятає, а українці про це забувають?.. Вони приїхали подивитися на цих діток і вирішили започаткувати проект допомоги онкохворим дітям.

Я починала просто як їхній перекладач та помічник (організація «SOLETERRE», це така благодійна організація). Прийшла зовсім-зовсім випадково у Національний інститут раку. На один день, аби перекласти. Тоді мені сказали: або ти зайдеш і більше ніколи сюди не повернешся, або прикипиш і залишишся. Ну і я прикипіла. Це був такий час, у мене народилася своя дитина, я побачила тих дітей і мені захотілося щось змінити, щось зробити для них. Я справді прикипіла і залишилася. І ось уже сьомий рік я працюю в Національному інституті раку.

«Запорука» у нас створена три роки тому. Тобто, ми не дуже поспішали одразу створювати наш фонд. Спочатку ми вчилися у наших партнерів із «SOLETERRE». Ми пішли трохи іншим шляхом, на відміну від деяких наших колег, які створюють, а потім думають, як це все розвивати. Ми спочатку вчилися працювати. Я не можу сказати, що це були тренінги. Це справді була практика, що набагато корисніше, аніж тренінг, бо теорія і практика, вони насправді дуже сильно відрізняються. Після чотирьох років такої школи ми заснували наш фонд.

У фонді і зараз працюють люди, які з першого дня у цьому проекті і не пішли. І взагалі я хочу сказати, чим я дійсно горджуся – я горджуся нашим колективом. За сім років відсіялися ті люди, які були випадкові. Хтось прийшов заради якогось власного егоїзму, тому що інколи благодійність – це свого роду задоволення власних потреб. Хтось просто прийшов зазирнути, подивитися, як то… Хтось заради зарплати і т.д. І от після семи років у колективі залишилися люди, які вірять у цю справу, дуже віддані і мають мотивацію працювати.

– А тепер щодо проектів.

– Наш найбільший і найдавніший проект – це допомога онкохворим дітям, він звучить як психосоціальна допомога. Це настільки багатогранний проект, що, можливо, інші організації почали би перераховувати вам десятки проектів. Всередині цього проекту справді такий комплексний підхід, він включає в себе, по-перше, психологічну допомогу. Це теж наша гордість, бо сім років тому в Національному інституті раку не те, що не було психологічної служби (це те, що ми зараз створили), а не було навіть звичайного психолога. Ми запровадили цю практику. Було дуже важко ще й через те, що в нас така ментальність: і пацієнти були проти, і лікарі не надто охоче йшли на це.

Реабілітаційну службу теж створили. У нас працює два реабілітологи в Інституті раку. І спеціальний кабінет там створили. Все це величезна допомога, бо цього не було передбачено у штаті.

Звичайно, є наші вихователі, які працюють там, учитель, який тричі на тиждень приходить до діток.

Надаємо і допомогу сім’ям у справді критичних ситуаціях. У нас є Фонд екстреної допомоги. Ми дуже обережно ставимося до цих грошей. Ми не виділяємо самі гроші, а купуємо на них ліки, ставимо протези, оплачуємо няню, якщо це дитина-сирота.

Також фонд закуповує діагностичне обладнання і облаштовує лабораторії, зважаючи на важливість раннього діагностування раку.

Окремо у нас є Центр для онкохворих дітей «Посмішка», де постійно проживає сім сімей, туди теж приїжджають діти з пансіонату Національного інституту раку просто погратися, подихати свіжим повітрям, пожити у домашній атмосфері. Як кажуть самі батьки: у лікарні ми лікуємося, а у центрі ми живемо. У період між хіміотерапіями не завжди є час поїхати додому, тому вони можуть звернутися до нас. І це вже кажуть лікарі, що у нашому центрі аналізи дітей піднімаються. Є ще проект у нейрохірургії. Є також гарний проект із первинної діагностики – це тренінги і семінари для педіатрів і для батьків, бо, на жаль, багато людей не знає, що таке дитячий рак.

Крім того, у Львові в нас є відділення, яке займається проектами щодо міграційних процесів. Девіз одного такого проекту: «Міцні родинні стосунки, незважаючи на кордони».

–Донори. Хто вони?

– На 70% наш бюджет складається із коштів італійської організації «SOLETERRE». Інші 30% – це фізичні особи українці, це українські компанії, бізнес, але їх небагато, десь не більше 7%. Ось уже третій рік ми отримуємо гранти від Міжнародного жіночого клубу. Фінансували наші проекти
Міжнародний союз проти раку, Міжнародна конфедерація батьків дітей, хворих на рак. Також є ще кілька благодійних фондів, але європейських.

– Чи має фонд підтримку волонтерів?

– Ми залучаємо волонтерів, але, на жаль, маю сказати, що, напевне, занадто важка робота, тому волонтери у нас все-таки міняються часто. Є люди, які ідуть від нас і повертаються, їм потрібен час відпочити. Давніх волонтерів у нас небагато – десь четверо. Вони приходять гратися з дітками, допомагають із сайтом, ведуть сторінку на Фейсбуці.

– До речі, вітаємо – Ви стали торік Благодійником року 2010! Розкажіть про це.

– Насправді ми були дуже здивовані. Я думала, що всюди все куплено – була в мене така підозра – і вже зараз я розумію, що це не так. Ми подавалися, нам було цікаво, але коли отримали дзвінок, то довго думали, чи це правда, чи хтось жартує. Для нас це була велика радість. Ми були дуже щасливі всім колективом. Для нас це стало також дуже великим поштовхом. І таке визнання… воно і дає нам силу. Це не піар, насправді будь-якій людині приємно, коли її роботу визнають і кажуть, що це потрібно. Ми і самі це розуміємо, але коли зі сторони підтверджують важливість твоєї роботи, звичайно, це приємно.

– Плани на майбутнє. Є впевненість продовжувати Вашу добру справу?

– Плани у нас грандіозні. Наступного тижня ми нарешті купуємо земельну ділянку і там буде побудований великий центр для онкохворих. Сьогодні наш центр має будинок на правах оренди і вміщує сім сімей, а в новому буде місце для тридцяти сімей. Цей проект дозволить лікувати онкохворих дітей за денним стаціонаром. За кордоном таке давно практикується: діти вранці проходять усю терапію, а після обіду вони живуть у нормальному будинку зі своєю сім’єю. Це допомагає швидкій реабілітації.

– Мабуть, не без труднощів?

– Найбільша проблема, мабуть, в’яла підтримка держави. Надмірний бюрократизм. От є, наприклад, прекрасний проект первинної діагностики. Це держава повинна вчити педіатрів, а не ми. Міністерство охорони здоров’я підтримало цей проект, але щоб отримати від МОЗ візу на підтримку знадобилося майже два роки. За ці два роки ми могли багато чого зробити, а чекали тільки на підпис міністерства…

Джерело : Громадський Простір