Цього року в найбільшому залі Луцька — кінотеатрі «Промінь» — катастрофічно не вистачало місць на традиційному благодійному різдвяному концерті, який уже у 18-те (!) проводить Волинська єпархія Української православної церкви. Суто церковний захід давно подолав ці рамки, і дивуєшся, коли бачиш, що люди стоять у проходах, на балконах, наче колись на концерті зірки рангу щонайменше Софії Ротару. І ще вражає, що на концерт приходять зовсім не багаті люди, принаймні, вони не в розкішному одязі, швидше навпаки. Проте лише в залі було зібрано для дітей-сиріт 98 тисяч гривень. Таку суму на Волині не збирають жодні інші благодійні бали й концерти.
Ієродиякон Ніфонт (Омельчук), керівник молодіжного відділу Волинської єпархії УПЦ:
— Цього разу під час благодійного концерту було зібрано рекордну суму — майже чверть мільйона, 227 тисяч гривень. Частину — в залі, а решту збирали по наших церквах. Керуючий Волинською єпархією владика Ніфонт передав уже ці гроші установам та навчальним закладам, які й опікуються дітьми-сиротами. Концерт такий ми проводимо не вперше, і вже виробилася своя програма. Проте хотілося якогось, як кажуть, креативу. Владика висловив побажання, щоб виступили колективи, котрі могли б заспівати старовинні автентичні колядки. І нам вдалося запросили з Києва нурт «Божищі», лірника Леся Смика й кобзаря Тараса Компаніченка. Вони виступили безкоштовно. Сценарій концерту готував я і придумав таку історію: були господар і господиня, які приймали колядників, а в кінці, врешті, й усиновили хлопця-сироту, про якого йшлося протягом усього концерту. Ми хотіли показати, як колись в Україні проходили різдвяні свята. Це було сімейне свято, але на ньому ніколи не забували про знедолених. У християнських сім’ях панувала в ці святі вечори атмосфера любові, милосердя, Різдво мало бути святом для всіх, тому в родини на нього запрошували бідних людей. Дуже хвилюючим був концерт, бо виступали й Волинський народний хор, і хори монахів та семінаристів, і дітки з реабілітаційного центру. Було так хвилююче…
Наталія ШЕПЕЛЬ, журналіст волинського тижневика «Сім’я і дім»:
— Іноді віра в добрих людей — як свитинка Шевченкових часів. Благенька…
Мороз, вечір. Маршрутка у віддаленому районі міста от-от має бути. І сорок хвилин як нема. І таксі викликати, й маршрутку далі чекати — рівноцінно в часі. Померзли. Раптом спиняється авто, звичайний «жигулик» — водій, який, за його словами, був на гірці, де катався з друзями на… мішку, напханому сіном, вертається веселий додому. «Підвезу, сідайте, бо геть померзнете». Ми раділи, що підвезе хоч до центру. Він же розвіз усіх по домівках і не взяв ні копійки. Йдучи до під’їзду, сказала малому: «Запам’ятай цей вечір, сину. Так насправді чинять ЛЮДИ…» Кажуть, ще років 30—40 тому подібне було в порядку речей. А сьогодні це — маленьке диво. І дяка Богові, що було… Хоч дитині показала, як виглядають безкорисливі вчинки….
Сергій ШАЛАЙКО, сомельє:
— Мудрі люди кажуть, що треба радіти дрібницям, треба вміти бачити в них джерело радості. Порадувала… погода. Всі бідкаються, мерзнуть, проклинають морози… А ще місяць тому крутили носами, що погода «якась не зимова». От як нашим людям вгодити?.. Насправді ті мінуси на термометрі — це чудовий подразник. Це тонізує, відчуваєш, що живеш!
Розчарування? Днями випало переглянути досить сильний фільм, один із цьогорічних претендентів на «Оскара» — «Розлучення Надера і Сімін». У центрі сюжету — іранська сім’я, життя котрої раптом починає руйнуватися. Реалії начебто далекі від наших, а втім, дуже й дуже нам близькі. Стрічка вражаюче глибока, але залишає по собі досить-таки гнітючий настрій. Як же багато солі за життя доводиться часом ковтнути людині…
Світлана МЕХ, власний кореспондент Національного радіо України:
— І досі не можу прийти до тями… В обласній інфекційній лікарні, куди потрапила з сином, взагалі, виявляється, не годують мам, які доглядають своїх хворих діток! Ну, ми — з Луцька, нам простіше. Але ж були мами й із віддалених районів. Головний лікар стверджує, що мам (чи інших родичів-дорослих) узагалі не належить госпіталізувати з хворими дітьми. Але в лікарнях наших не ті тепер штати й не ті порядки, щоб можна було віддати сюди саму хвору дитину. Не належить, але це є факт. І його потрібно сприймати й вирішувати питання. Сяку-таку баланду отримують лише ті, хто лежить із дітками до року. Решті — «не положено». Хоча в чашці окропу для чаю персонал ніколи, коли попросиш, не відмовляв. Побутові умови взагалі без коментарів. Нам іще пощастило не потрапити у так звані бокси, малі клітки, де лише ліжко й тумбочка. Мами харчуються всухом’ятку, чекають передач із дому, а в кого немає іншого виходу, бо голод дошкуляє і треба мати сили доглянути хвору дитину, залишають цих дітей на подруг по «нещастю», одягають чийсь верхній одяг і в такому вигляді перебіжками, як кажуть, добираються в супермаркет через дорогу. Головний лікар каже, що відкрити якесь кафе, як в інших медичних закладах, нема ні місця, ні можливості, бо навколо гуляють гепатит, ангіна, різні «зарази». Теж ніби правильно… Але й голод — не тітка. Де наші депутати? Чи лікувалися вони, їхні рідні в таких закладах, у таких умовах? Питання риторичне,
тому й оптимізму не додає. Але порадував колектив медиків, які абсолютно безкорисливо допомагали, чим могли, не сердилися на сльози мам і дітей.
Олеся БОЖКО, голова Пласту на Волині:
— Не просто радує, а й вражає увага громадськості до нашої організації. Від запитань типу «Чим ви займаєтеся?» і «Як вам вдається, що діти досягають у Пласті того, чого досягають?» я вже втомилася. Телефонують батьки з інших районів, дізнавшись із преси, з розповідей про наші справи. Що в Луцьку є станиця Пласту. В суспільстві назріла потреба в дитячій, молодіжній організації, котра мала б займатися дозвіллям і вихованням поза навчальним закладом. У місті, області є чимало громадських молодіжних організацій, але такої, яка б займалася саме дозвіллям і вихованням поза навчальним закладом, крім Пласту, немає. А засмучує те, що маленькі й сіренькі сірі чиновницькі мишки вирішують, як і де нам жити, діяти. Оскільки в нас назріла гостра потреба розширення, подали заявку на одне з приміщень. Нас на конкурс навіть не покликали, а потім у тому приміщенні відкрили, ясна річ, магазин…
