Хліб наш насущний, або Як бездомним у столиці живеться 7 Вересня 2012 19:58

Кожного дня біля метро я бачила бабусю, котра прохала милостиню. В її стаканчику завжди було небагато білих монет. "Бізнес", – вважала я, як, напевно, й більшість перехожих. Вона завжди стояла, опустивши голову, а коли у склянку падала монетка, шепотіла услід: "Спаси тебе Господи". Навесні цю бабусю відвезла "швидка". Кажуть, втратила свідомість від виснаження. А ще кажуть, вона жила з паралізованим чоловіком – ветераном війни. Коли їй стало погано, перехожі подзвонили на 03, а вона все повторювала "діда, діда мого потрібно погодувати" – і відмовлялася їхати до лікарні. Пише для RegioNews Анна Вукс, волонтер Всеукраїнського Благодійного Фонду «Соціальне партнерство».

Більше тієї бабусі я не бачила. Де вона зараз і що з нею – не знаю. Тепер соромно за себе, за наше суспільство, за державу… В голові – суцільні питання. Чому люди похилого віку, що будували для нас світле майбутнє, вмирають від голоду? Чому ми проходимо повз? І найголовніше – як їм допомогти? Що конкретно я можу зробити, щоб бабусі й дідусі не стояли біля метро і не помирали від виснаження?

Здавалося б, суспільство повинне піклуватися про малозабезпечених. І формально воно дбає – стареньким нараховується пенсія, безробітним – соціальні допомоги. Але ні для кого не секрет, що соціальні виплати зараз нікчемні. Велика частина грошей іде на аптеку та комунальні платежі – люди похилого віку, виховані з почуттям обов’язку перед державою, розставляють пріоритети не на свою користь. Але ж є і такі, хто з різних причин позбувся житла – ці люди взагалі не можуть розраховувати на допомогу держави.

Напевно, більшість із нас відчуває жаль, бачачи в магазині, як рахують дріб’язок старі. Ми гидливо морщимося, зустрічаючи на вулиці немитого бомжа з пакетами, намагаємося не зустрічатися поглядом з бабусями, які просять милостиню. Але мало хто замислюється, чому ці люди так живуть і як їм можна допомогти.

Держава вважає, що суми соціальних виплат достатньо для підтримки життя. А бездомних – бомжів – їх начебто немає. Якщо у людини немає паспорта і вона ніде не зареєстрована – значить, людини не існує. Дурна бюрократична машина ховає голову в пісок, вперто не бажаючи помічати. як кровоточать рани на тілі суспільства. Існує приказка: від суми і від тюрми – не зарікайся. Так як же бути людям, котрі волею долі стали бомжами або просто постаріли? Помирати від байдужості та безпорадності?

В Європі та Америці допомога бездомним не вважається чимось негожим і витратним. У великих містах є мережі центрів, куди можуть звернутися нужденні. Їх нагодують, обігріють, нададуть медичну допомогу. Також є можливість привести себе до ладу (душ, перукарня, пральня), якщо потрібно – допоможуть із документами й одягом. Це нормально для розвиненого суспільства – надати допомогу тому, хто на неї потребує. І ключову роль у цьому відіграє держава. В Україні ж стан справ інший. Культура благодійності – на зародковому рівні, а держава лише формально підходить до питання турботи про бездомних та малозабезпечених.

Як же виживають безхатченки у столиці? Хто не дає їм померти від голоду і хвороб?

Відчуваючи провину за байдужість до тієї бабусі в метро, я вирішила у подробицях дізнатися, як справи з годуванням бездомних у столиці. Ініціюючи журналістське розслідування, наївно очікувати на щирість, особливо від такої складної аудиторії, як бомжі. Тому, погортавши телефонну книгу, я вирушила до свого старого знайомого – Андрія. Він давно працює в соціальній сфері, знає цю тему зсередини і з радістю погодився мені допомогти, але з умовою: я сама повинна буду прожити один день в якості соціального працівника в Благодійному Фонді «Соціальне Партнерство». Я погодилася.

Мій наступний день почався незвично рано. О 5.30 я стояла біля хвіртки на Лобачевського злегка розгублена: на території в півтори тисячі метрів знаходяться три корпуси, мені належало знайти кухню. На щастя, мені на допомогу прийшов привітний охоронець, і через п’ять хвилин я входила до величезної кухні, де на мене вже чекала кухар Людмила – приємна жінка з добрими очима, що зійшла, здавалося, з радянських листівок Громадського харчування.

– Сонна з незвички? А я так кожного дня прокидаюся, вже й звикла. Поки дівчата до восьми зберуться – я вже й картоплі начищу, й котлет насмажу, й компоту наварю! Я тут працюю вже 6 років кухарем, а сам Центр – 14 років як працює. Тільки тут, у їдальні, по три сотні на день годуємо, а ще на виїзді до тисячі. Взимку і до півтори тисячі, по всьому Києву їздять хлопці.

– Просто волонтери їздять і на вулиці їжу роздають? А як знаходять нужденних?

– Не волонтери. Служба у нас така є – Соціальний Патруль. Вони за трьома маршрутами їздять, практично весь Київ охоплюють – 24 точки годування. Хто їсти хоче – сам точки знайде, машини ж не ховаються, а навпаки, їздять у тих місцях, де нужденних багато: залізничні вокзали, приймачі (пункти прийому вторсировини – ред.), спальні райони.

А ще до нас сюди бідолахи приходять – побиті, обірвані, хворі – а взимку ще й обморожені. Бачила, за кухнею третій корпус ще є? Ось там медпункт, перукарня, душові, пральня..
Ми їх тут і годуємо, і лікуємо, й одягаємо. Загалом, чим можемо – допомагаємо. А кому ж вони ще потрібні, бідолахи?

Так, за душевною бесідою, я не помітила, як пролетів час. Людмила розповіла, що у Фонді діють три основних напрямки: це Благодійний Центр «Стефанія», на території якого ми зараз знаходимося – вони надають першу допомогу нужденним; Мобільна Служба «Соціальний Патруль» – мобільні бригади, які годують бездомних у всьому Києві; та реабілітаційний центр для бездомних. Людмила з гордістю ділилася фактами та історіями з життя Фонду. Дивно, наскільки людина може бути закохана у свою роботу!

Через дві години кухня наповнилася пахощами з дитинства: компот із сухофруктів і котлети, точно як у садку давали. Але було не до сентиментів: кухарі, котрі прийшли, з ентузіазмом узялися за справу, не даючи мені розслабитися ні на хвилину. Здається, картоплі я начистилася на все життя. Результат радував – 10 величезних каструль були наповнені різною смакотою, яка ось-ось повинна була бути з’їденою. На дев’яту годину повинні бути готові 900 порцій їжі. Взимку – в півтора рази більше.

Ближче до дев’ятої години приїхав Андрій і відправив готуватися до наступного етапу – роботи в соціальному патрулі. Я пройшла детальний інструктаж, отримала форму, рукавички, марлеві пов’язки та пам’ятку. Познайомилася з водієм своєї бригади Іваном Миколайовичем. Він вже встиг завантажити в машину спеціальні термоси зі свіжоприготованими харчами і чекав на мене, щоб виїжджати на маршрут. Отримавши від Андрія останні настанови, я подумки перехрестилася і сіла в машину. Попереду 8 точок, 30 км доріг та 500 голодних ротів. Мені, як новенькій, довірили найлегший маршрут із трьох.

Під’їжджаючи до багатоповерхового будинку на проспекті Григоренка, я здалеку побачила натовп людей та одразу зрозуміла – наш контингент. Іван Миколайович, помітивши мій стривожений запитальний погляд, ствердно кивнув:

– Не хвилюйся ти так. Це з вигляду вони страшні. А в очі як заглянеш – як у побитого собаки. До них із добром треба, з душею – тоді і до тебе потягнуться. Спробуй не засуджувати, а зрозуміти. Поговори он із Максимівною – вона старенька душевна, допоможе розібратися, що до чого. Розливаючи тремтячими руками перші порції, я боялася підвести очі. Дивно було бачити такі ж тремтячі, але коли брудні, коли зморщені, коли в ранах, руки, що тягнуться за пластиковою тарілкою з ароматною кашею. Через кілька хвилин я з подивом зрозуміла, що боятися ніколи: надто багато охочих поїсти. Посміхаюся, бажаю приємного апетиту і не ховаю очі. Іван Миколайович мав рацію: мені страшно, а їм ще страшніше. Адже ці люди рідко відчувають добре до себе ставлення, вони постійно насторожі і готові в будь-яку секунду перейти в оборону. А на добро вони відповідають добром, хоча пильності не втрачають.

Набравшись сміливості, наважуюся заговорити з Максимівною – акуратною сухорлявою старенькою.

– Смачного!

– Спасибі! А я тебе не бачила раніше. Новенька?

– Так, перший день ось. А ви всіх співробітників знаєте?

– Ой доню, я тут три місяці вже, кожен день як на роботу. (Справді, Іван Миколайович казав, що мене відправили за новим маршрутом, тут ще людей не так багато.)

– А як дізналися?

– Діда як поховала, була в соцзабезі, а там люди підказали. Думала, депутат який перед виборами подачки кидає, аж ні – кажуть, благодійники. Я раніше на Дарницю їздила, а тут хлопці майже під будинок приїжджати стали, ось і ходжу. Воно, знаєш як, коли кожну копійку рахуєш, сильно не наїсися. А мені вже майже вісімдесят, я ветеран праці, дитина війни, майже вся пенсія на ліки йде. Ой, важко. Але я вам дуже вдячна, тут стала їсти – лікар каже, гемоглобін піднявся і тиск майже як у молодиці. Я ж сама собі м’яса вже давно не купую, з такими цінами …

Відчуваю, що до горла підступає клубок. Посміхаюся через силу, прощаюся. У машині вже не стримую сліз – шкода всіх їх. Іван Миколайович мовчки простягає пачку серветок – очевидно, не вперше йому вологу в машині розводять.

Наступні точки відрізнялися тільки кількістю людей та їхніми історіями: Михайло, 35 років. Приїхав на заробітки з Західної України. Втратив роботу, вкрали документи, відновити не може. Живе на будівництві, іноді підробляє різноробочим. Лариса, 42 роки. Повернулася з місць ув’язнення, житла немає. Хоче влаштуватися на роботу, але з судимістю не беруть. Іноді випиває, мріє про нормальне життя, але не знає, як до нього повернутися. Степан Максимович, 87 років. Пенсіонер, ветеран війни. Живе один, пенсії не вистачає. Льоша, 16 років. Батьки п’ють, школу кинув. Збирає пляшки і мріє літати на літаку.

У кожного – своя історія життя, свій шлях, свій біль і страхи. І, як не дивно, – мрії та бажання.

Багато, якщо не сказати більшість, безхатченків – назавжди втрачені для соціуму люди, які не бажають повертатися до нормального життя. Але є й невеликий відсоток тих, хто щиро хоче вирватися з трясовини злиднів, жити, а не виживати, нехай небагато чого, але досягти в житті. І є люди похилого віку, які хочуть просто гідно дожити свій вік. Без надмірностей. Маючи просто дах над головою, їжу щодня, і трохи людського тепла.

Цей день повністю змінив моє життя.
Неможливо, спробувавши один раз, відмовитися допомагати цим нещасним. Я записалася волонтером і попросилася до фонду «Соціальне партнерство» допомагати їм, чим зможу. Поки домовилася, що буду їздити з Іваном Миколайовичем вже знайомим мені маршрутом кілька разів на тиждень.

Через кілька днів моє розслідування було закінчене. У Києві є організації, які допомагають бездомним та малозабезпеченим верствам населення. Їх небагато, але вони є. Благодійні фонди, громадські організації, представники різних релігійних течій. І лише одна державна установа.
 
За різними підрахунками, кількість людей, котрі постійно потребують допомоги, коливається від 20 до 50 тисяч осіб. І це тільки в Києві. Реально її отримують близько двох тисяч осіб на день, з яких півтори тисячі – у ВБФ «Соціальне Партнерство». Але скільки ще тих, кому допомога гостро необхідна? Їхнє життя, без перебільшення, залежить від кожного з нас. Кожен може допомогти. Адже справа не в можливостях. Справа в бажанні, співчутті й милосерді. Купіть самотній старенькій сусідці елементарний продуктовий набір. Віддайте свій старий теплий одяг і взуття волонтерам – ваші речі зігріють когось лютою зимою. Подаруйте часточку своєї доброти тому, хто справді на неї потребує. Ви можете врятувати життя людям, що втратили віру в майбутнє. Це не так складно, як здається на перший погляд. Зробіть невеликий внесок – словом, ділом чи фінансово – і одного разу ви побачите в їхніх очах подяку. Повірте, це дорого вартує!

PS: З моменту написання статті минуло близько двох тижнів. І вчора, на одній з точок годування, я побачила бабусю. Ту, повз яку проходила в метро. Зі сльозами на очах підійшла і вибачилась. Вона мене не пам’ятає, але дякує за щоденні супчики. А я її на все життя запам’ятаю. Адже завдяки їй я зрозуміла, що таке милосердя.

Матеріал наданий ВБФ «Соціальне партнерство»