Благодійництво в Україні в моді. Особливо активно роздають подарунки на свята від Миколая до Різдва. Тут – і вплив західноєвропейських традицій, і наш місцевий потяг до показовості. Та приємно, що на Черкащині існує й інше благодійництво, справжнє.
Про нього не розповідають у вечірніх випусках новин, не друкують в агітаційних листівках. Виявляється, щоб стати благодійником, зовсім не обов’язково мати багато грошей. Поспілкувавшись із двома простими черкащанами, ми на власному досвіді переконалися: не обов’язково бути високим, щоб стати великим…
Дівчата в інтернатах мліють від того, що їм… розчісують волосся
– Вперше взяти участь у благодійній акції два роки тому мене запросила подруга: вони з колегами передавали речі, які самі назбирали, для Чигиринської спеціалізованої школи-інтернату, – розповідає 27-річна Віра Черниченко, яка працює директором магазину. – У мене також було багато м’яких іграшок, їх я і вирішила віддати дітям.
Віра розповідає, що хвилювалася: читала в Інтернеті, що діти в інтернатах до чужих людей ставляться насторожено. Й справді, коли прибули в Чигирин і зайшли до дітей, душевного прийому спочатку не відчули. Малих зібрали в актовій залі, гості вручили їм речі, іграшки, солодощі. Але яке ж було здивування благодійників, коли вони зрозуміли, що в солодощах й іграшках у дітей нестачі немає! «А ми сподівалися, що робимо дітям свято», – пригадує Віра.
Виявляється, для дітей такі акції – не новинка. Вони давно звикли, що їм приносять подарунки, і при цьому завжди просять сфотографуватися. «Дітлахи добре знають, як стати, щоб вийшов найкращий знімок», – каже Віра. Втім, є й такі діти, яким подарунки від чужих людей неприємні, вони відвертаються, а іноді й зовсім виходять із зали.
Під час перших відвідин Чигиринської школи-інтернату гостям показали нові склопакети на вікнах, комп’ютерні класи, ліжка з ортопедичними матрацами. І сказали: єдине, чого не вистачає дітям – це уваги.
– Тоді один педагог порадив нам поспілкуватися з дітьми просто так, зіграти з ними у щось, – розповідає Віра. – І тут уже почалося найцікавіше. Виявилося, що для дівчат приємно, коли їм розчісують волосся, заплітають. А слова «Яка ти гарна» у них відразу викликають усмішку, радість. Хлопчикам хочеться спілкування з дорослими чоловіками, їм цікаво, на якій машині хто приїхав. Наприклад, були такі діалоги: «Ти бачив, на якій машині я приїхав? А з якими дівчатами?» – «Ага!» – «Отож якщо хочеш, щоб з тобою були такі дівчата, треба вчитися, спортом займатися, не курити» – «Мгг…» У дитбудинок варто їхати великою веселою компанією, яка розуміє, чого туди їде, – видає несподівану річ наша співрозмовниця.
Діти в дитбудинках та інтернатах радіють найменшій увазі до себе. Віра пригадує ситуацію, коли під час відвідин інтернату вона та її товариші зробили більше 180 фотографій. Надрукували їх на фотопапері, а потім чомусь довго барилися відвезти їх дітям. А коли нарешті відвезли, дорослих буквально вразила реакція дітей. Наприклад, одна дівчинка дуже дякувала за одну-єдину світлину з нею, бо вирішила її відіслати своєму братові, який служив в армії і з яким вже дуже довго не бачилася. «Ця світлина коштувала всього лише 80 копійок, а як же багато вона значила для тої дитини! – зауважує дівчина. Й підсумовує: – Для дітей дуже важливо, щоб про них пам’ятали».
На думку Віри, найважчою є ситуація, коли до тебе підходить дівчинка чи хлопчик і питає: «Ти моя мама?», або підходить, обіймає й питає: «А ти будеш моєю мамою? Ти забереш мене?».
– Спочатку я, ніяковіючи, просто мовчала, – пригадує дівчина. – Потім уже стала казати, що, ні, я не твоя мама. Насправді, всі діти хочуть мати маму і тата, і вони чекають, що ти їх забереш. І це пережити найважче. Легко приїхати, віддати речі і поїхати, а от коли на тебе дивиться дитина і чекає, що ти приїхав по неї – це важко. Діти запрошують приїжджати ще, питають, коли саме чекати, просять просто приїхати, не треба їм нічого везти. А ще важко бачити дітей з фізичними вадами, їх так шкода, що це не всі можуть витримати.
З одною дівчинкою Віра постійно підтримувала зв’язки. Зараз вона навчається у медколеджі, щоб стати медсестрою.
«Ну, а тепер – футбол?!»
У 26-річного економіста-бухгалтера Євгена Гончара – свій досвід спілкування з дітьми з інтернату.
– Взагалі ніколи не думав, щоб самому щось подібне робити, – розповідає Євген. – Про такі благодійні акції знав, але думав, що для цього потрібні великі гроші. А потім одного разу в соціальній мережі на одній із сторінок побачив інформацію про візити до дитячих будинків. Тоді і виникла ідея з нашим автоклубом, членом якого я є, також організувати таку поїздку.
Була весна. До інтернату поїхали вдесятьох, у вихідний. Спершу роздали дітям солодощі, інші речі. Діти подарунки отримали й… сидять мовчки. Мовчали й гості. Та, на щастя, серед них була дівчина, яка вже мала досвід у таких справах, і вона раптом каже: «Ну! А тепер футбол?!» Відразу крик: «ТАААААК!!!».
– Наша команда програла. Ми грали трохи більше двох годин, але
вражень, емоцій було безліч. І все змішані, різні. Поверталися навіть дещо пригніченими, – з сумом пригадує Євген. – Спитаєте, чому? Мені запам’яталася одна ситуація: маленька дівчинка підійшла до одного з наших хлопців, взяла його за руку й спитала, чи буде він її… мамою. У мене страх з’явився від того, що є діти, які не розуміють значення слів «мама» і «тато». А ще погляди у дітей, як у дорослих людей, саме ними діти з інтернату суттєво відрізняються від дітей із сімей.
Коли гості від’їжджали, діти поставили тільки одне запитання: чи приїдуть іще. Й на прощання сказали: «Приїжджайте самі, не треба нам нічого везти…»
Коментар психолога
Людмила Табачна: «Щастя людині може дати тільки інша людина»
– Дітям у сиротинцях часто дарують щось матеріальне, забуваючи, що, даючи гроші, вони дають милостиню, і від цього у дітей з’являються відчуття неповноцінності. А коли замість милостині дають дітям увагу – це навпаки, формує відчуття рівноправ’я з рештою світу. Ми звикли переоцінювати задоволення від матеріальних благ. Звичайно, іграшки, одяг, комп’ютерні класи, склопакети – необхідні блага для дитинства в сучасному світі. Утім, діти, які вимушені жити в дитбудинках, набагато гостріше переживають відсутність близьких емоційно забарвлених стосунків, що можливі в сім’ях. Вихованці інтернатів та дитбудинків добре знають, що щастя людині може дати тільки інша людина. А щастя взагалі – це успішні стосунки.
