В останні дні серпня 32-річна Ольга Цеюкова вчинила відчайдушний крок — втілила в життя «втечу з Алькатрасу», подолавши 1,5 милі крижаної води від острова з однойменною тюрмою до берегів Сан-Франциско. Мета вчинку — не розвага чи пошук гострих відчуттів, а спроба зібрати гроші на допомогу українським безпритульним.

В Ольги Цеюкової дві вищі освіти, а також диплом Шведського інституту. Вона працює у відомій міжнародній нафтогазовій компанії, яка цього року перевела Ольгу до Великобританії, де жінка відповідає за комерційні питання в Північному морі та Ірландії. Ольга також очолює Раду опікунів благодійної організації «Деполь Україна», що займається проблемами безпритульних. Цікаво, що два роки тому Ольга зовсім не вміла плавати, але, поставивши перед собою мету, досягла її. На сьогодні, завдяки запливу, Ольга вже зібрала майже 9 тисяч доларів, які підуть на потреби безпритульних в Україні.

«День» розпитав Ольгу Цеюкову про її враження від запливу, чому і як виникла така ідея, та наскільки дієвими є нестандартні благодійні акції, зокрема і в Україні.

— Як і чому ви зацікавилися благодійністю? Що особисто вам дає доброчинна діяльність, яка ваша внутрішня мотивація?

— Я зацікавилася благодійністю досить давно, тому що вірю в особисту соціальну відповідальність кожної людини. Кожен із нас маленькими кроками може зробити світ кращим. Ми, насамперед, люди, а вже потім бізнесмени, держслужбовці та політики… Мені було боляче дивитися на стареньких бабусь, що живуть у злиднях, та на безпритульних підлітків, які не мають де жити. Тому я вирішила зробити все, що в моїх силах, щоб хоч якось покращити їхнє життя. Я вірю в те, що кожна людина має право на дім та на позитивне майбутнє.

— Наскільки сьогодні благодійність в Україні відрізняється від благодійності на Заході?

— В Україні слово «благодійність» часто викликає не надто позитивні емоції, адже деякі благодійні організації та люди встигли заплямували свою репутацію та зруйнували до них суспільну довіру. Під благодійністю часто розуміють таку діяльність: раз на рік привезти іграшки та цукерки у дитячий будинок. Ніхто не замислюється над тим, чи потрібні ті іграшки дітям? Як ця іграшка може змінити життя дитини? Чи про це потрібно думати, коли мова йде про дітей з інтернатів — а куди вони підуть і що робитимуть після випуску?

На Заході підхід до благодійності більш системний — спільнота підтримує проекти, які спрямовані на впровадження змін. Наприклад, у Великобританії є культура підтримки благодійних проектів — люди розуміють, що таким чином також долучаються до суспільних змін, і тому роблять невеликі, але регулярні внески на підтримку тих проектів, які їм до душі. Кожен мій колега-британець підтримує конкретну благодійну організацію — перераховує гроші або робить якусь акцію зі збору коштів. І не завжди ця акція є божевільною, як мій заплив з Алькатрасу, для когось особисте досягнення — пройти пішки 20 км… Головне — поставити мету та досягти її на благо інших, а не лише для себе.

— Як виникла ідея проекту — втеча з Алькатрасу? Що вас надихнуло? Чому саме така складна та небезпечна акція?

— Ідея втекти з Алькатрасу, щоб зібрати кошти на благодійні цілі виникла два роки тому. Я тільки навчилась плавати. Тоді ж я познайомилася з благодійною організацією «Деполь Україна», що відкрила мені очі на проблему бездомності в Україні. І я вирішили поставити собі задачу — переплисти з Алькатрасу на берег для того, щоб зібрати кошти на проекти «Деполь» та привернути увагу до проблеми бездомних в Україні. Я також хочу особистим прикладом показати, що саме від нас залежить те, в якому суспільстві ми житимемо.

— Які були основні труднощі у підготовці до запливу та під час самого запливу? Страшно не було, адже у цих водах повно акул?

— Готуватися до Алькатрасу було складно. Я багато тренувалася. На щастя, я зустріла прекрасного тренера з плавання Уляну Корнєйко, яка навчила мене плавати та показала, що наполегливим тренуванням можна досягти бажаного результату. Чесно скажу, було складно підтримувати постійний ритм тренувань, бо я проводила по 12—14 годин на день на роботі, а потім бігла в басейн. Вже на останніх місяцях перед запливом я травмувала плече та потягнула спину…

Але не це було найскладнішим. Я декілька разів хотіла все кинути, бо бачила, що моя ініціатива не знаходить підтримки в українців. Навіть деякі мої друзі казали, навіщо я ризикую своїм життям для якихось малих «бомжат», і я вкотре пояснювала, що вони такі ж люди, як і ми, і що вони не винні, що їм у житті пощастило менше. Я хочу, щоб у цих дітей був шанс на майбутнє і вірю, що в них все вийде, і вони зможуть отримати освіту, знайти роботу, створити гідні родини, народити дітей. Їм просто потрібна наша підтримка для того, щоб пройти цей шлях.

— Які ваші враження від запливу? Чи плануєте у майбутнього проводити подібні благодійні акції — нестандартні та цікаві?

— Я пишаюся тим, що стала першою українкою, яка пропливла відстань від Алькатрасу до Сан-Франциско. Та пишаюся тим, що зробила це для
«Деполь» та для людей, які потребують допомоги. На сьогодні я вже зібрала 8,5 тисяч доларів, залишилось ще 1,5 тисячі.

Поки конкретних планів не маю, але я точно знаю, що обов’язково буду робити благодійні акції і надалі. Думаю над Ла-Маншем та Магеллановою протокою, можна ще озеро Лох-Несс переплисти (усміхається).

Джерело: «День»