Невже ми втратили здатність любити? І тужливі сирітські очі стануть одним із набутих символів України?
Соціальний центр у селі, населення якого складає трохи більш як півтори тисячі осіб… Чи це не є невиправданою розкішшю у скрутний кризовий час?
Разом з тим хіба втратили актуальність промовисті фрази на кшталт «Чужого горя не буває», «Кожній дитині», «Чужих дітей не буває», «Не будь байдужим», якими рясніють таблоїди, газетні шпальти, а учні в школі зазвичай пишуть твори на тему: «Життя осердя – милосердя», не особливо заглиблюючись у зміст написаного. Повернімось на мить у минуле. Здавна милосердя було духовною основою, складовою української (і не тільки української!) ментальності. Людей, які зрікались частини своїх благ заради ближнього, проголошували святими, вони залишалися у пам’яті вдячних нащадків. Святий Миколай, Меценат, Мати Тереза, українці Терещенки і Ханенки… Люди з різних епох, із різних соціальних груп, але щедрі на добро.
Серед дворянства у ХІХ столітті справою честі було благодійництво. Згадаймо Васю Шеїна («Гранатовий браслет» О. Купріна). Збіднілий дворянин усе ж робив пожертвування, щоб зберегти свій статус і повагу людей свого кола.
Варто згадати і роль церкви, яка збирала значні кошти для бідних, влаштовувала притулки для знедолених дітей. Тому відроджувати традиції потрібно, тим більше, якщо в цьому сприяють представники міжнародної спільноти. Народна мудрість усього світу звертала увагу на проблеми сирітства, соціальної незахищеності. Саме тому персонажами казок ставали Попелюшка, бідна вдова чи Іванко. І завжди їм на допомогу приходили або добра фея, або сили природи. Народ хотів підкреслити, що людині у здійсненні її заповітних мрій потрібна опора, людське милосердя і підтримка. Це дасть можливість реалізувати свої здібності, стати повноцінним і шанованим членом суспільства. На жаль, таких попелюшок з кожним роком не меншає, тож одним із пріоритетних напрямків соціальної роботи залишається підтримка сім′ї, створення нормальних умов для життя і розвитку кожної дитини.
У районних та обласних центрах соціальні служби функціонують давно, але вони не можуть повною мірою охопити турботою кожну родину, що проживає в сільській місцевості. З поглибленням економічної кризи безробіття, зневіра, розчарування стали сприятливим ґрунтом для появи нових кризових сімей, які потребують щоденної уваги. Гостроту цієї проблеми відчувають сільські ради, але не завжди в них є можливість ввести посаду соціального працівника. Тому й лягає ця турбота непосильним тягарем на плечі сільського голови.
Але досвід роботи Коржівської сільської ради Баришівського району на Київщині свідчить, що в сільській місцевості можна організувати досить плідну й ефективну соціальну роботу. На одну із Всеукраїнських нарад з питань соціальної підтримки сім′ї, було запрошено й сільського голову с. Коржі Ірину Стомаченко, яка була одним із фундаторів створення єдиного в районі сільського соціального Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. У своєму виступі, вітаючи учасників наради, вона з любов′ю говорила про своє село:
«Сьогодні в невеликому селі на Київщині проживає 1558 жителів, з яких 438 – це молоді люди; 658 сімей, в яких виховується 293 дітей. Коржі здавна вважали перлиною Баришівського району. Після всіх штормів перебудови ця перлина нарешті починає набувати свого справжнього блиску завдяки наполегливій праці депутатів, молоді, усіх свідомих членів громади. Результатами роботи є відкриття ІІІ та ІV груп дитячого садка «Ялинка», Коржівської медамбулаторії загальної практики сімейної медицини, відкриття жіночого клубу «Перша ластівка» та інше. За останні 5 років у селі народилося 135 маленьких дітлахів. З квітня 2006 року громада поставила собі за мету відродити своє село, зробити його самодостатнім, успішним, згуртованим. Попри всі негаразди: безробіття, бідність, зловживання алкоголем, насилля в сім′ї, бездоглядність дітей – ми поставили собі за мету подбати про сім′ю і дітей, бо сім′я повинна бути міцною, а діти – щасливими».
Скільки б програм на підтримку знедолених ми не впроваджували, вони не дадуть такого ефекту, поки все суспільство не збагне їх важливості і не приєднається до благодійних заходів.
Cільська рада розробила Програму підтримки сімей з дітьми, які опинилися в складних життєвих обставинах, одним із пунктів якої було створення сільського Центру соціальних служб для сім′ї, дітей та молоді, який не є юридичною особою. Далеко не всі депутати разом з громадою розуміли таку необхідність. Проте глибокий аналіз проблем допоміг їх переконати і ухвалити програму «Діти Коржів», що передбачає об′єднання зусиль громади та сім′ї для забезпечення найкращих умов для розвитку й виховання дітей, захисту їхніх прав і свобод, попередження розпаду сімей та вилучення дітей до інтернатних установ. Одним із найважливіших кроків для реалізації цієї програми і стало створення сільського Центру соціальних служб для сім′ї, дітей та молоді. Він був заснований за підтримки благодійного фонду «Кожній дитині» та Баришівського центру соціальних служб для сім′ї, дітей та молоді
(директор Л. Борзак). 23 лютого 2007 року було укладено угоду з ПБО «Кожній дитині» в Україні ( в особі директора п. Кузьмінського) про введення посади соціального працівника Коржівської сільської ради.
Ірина Стомаченко свого часу працювала вчителем правознавства спочатку в ПТУ з «важкими» дітьми, а потім у школі. Знає про наслідки байдужого ставлення до виховання і про те, чим заповнюється порожнеча, коли людина залишається наодинці з бідою. Село сучасне, де проживає багато молоді. Зростає народжуваність, більшість населення працює в Києві. Є й такі, що не працюють, вдаються до пияцтва, а то й до наркотиків. За інформацією дільничого інспектора, у селі найбільше хворих на алкоголізм, є й зареєстровані наркомани. Історія села специфічна: коли в 70-і роки було збудовано величезний комплекс із відгодівлі свиней – радгосп-комбінат «Трубізький» (потужністю 36 тисяч голів), до села на роботу з’їжджалися звідусіль – із різними долями, з різним вихованням. Що може вдіяти сам сільський голова, коли виникають проблеми в родинах? А дільничий інспектор – один на декілька сіл. Стихійні прояви милосердя в селі – давня традиція: завжди збирали кошти на лікування чи трагічні події. Але з часом усе менше людей, які проявляють ініціативу, щоб ходити збирати кошти. Адже наслухаєшся всякого – люди різні.
Тому сільська рада охоче пристала на пропозицію Міжнародної благодійної організації «Кожній дитині», штаб-квартира якої розташована в Україні, в Києві, щоб створити в сільській місцевості соціальний центр. Представники благодійної організації побували в селі, вивчили категорії населення, проблеми, які існують. Пропозиції були такі: протягом року благодійна організація оплачує роботу соціального працівника, а потім, якщо експеримент буде вдалим, сільська рада оплачує самостійно. Високі вимоги були поставлені і до соціального працівника, на основі конкурсу організація вибрала на посаду Інесу Харченко, медсестру за фахом. Організація слідкувала протягом року за роботою та спроможністю раціонально використовувати благодійні внески.
Коржівський сільський голова Ірина Стомаченко стала координатором роботи, одразу налагодила тісну і плідну співпрацю з соціальним працівником. Разом вони стали єдиним «вікном звернень» стосовно проблем сімей, дітей, стали залучати для допомоги спеціалістів соціальної сфери, виносити питання на розгляд опікунської ради села. Соціальний працівник веде банк даних, здійснює оцінку потреб дитини, причин сімейних негараздів. По допомогу звертаються і вихователі дитячого садка, і вчителі школи, і депутати сільської ради, і навіть сусіди та родичі, які вболівають за долю дитини. Здійснює соціальний працівник супровід сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах, спільно з медичними працівниками, психологами, дільничим інспектором, членами опікунської ради.
Сільський голова підкреслює: «Відкриття Коржівського центру соціальних служб дало можливість підвищити свідомість сільської громади, посилити відповідальність місцевої влади, об′єднати зусилля працівників соціально-гуманітарної інфраструктури села, виявити сім′ї, які опинилися в складних життєвих обставинах, на ранньому етапі та забезпечити доступність послуг для жителів сільської місцевості і ефективності ухвалення рішень в інтересах дитини».
Сьогодні й депутати, і працівник сільської ради з гордістю підсумовують результати діяльності Центру соціальних служб. Було взято під супровід 10 сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах, у яких виховується 26 дітей. Виведено з кризового стану 6 сімей, в яких проживає 14 дітей, але вони залишаються під контролем Центру. Приємно, що одна дитина реінтегрована з інтернату в сім′ю, і нехай це стане добрим і обнадійливим початком. Лише за два перші роки роботи Центру надано матеріальної допомоги на суму 15 тисяч гривень. За ці кошти придбано для сімей, які зробили перші кроки для виходу з кризи і досягли позитивного результату, 2 пральні машини, 2 опалювальних котли, водонагрівач, дитячий одяг тощо.
За цей період за сприяння міжнародних фахівців надавалася допомога з питань психології, етики, співпраці з сільською громадою. Забезпечено було центр і різноманітною літературою з питань соціальної роботи. Було зрозумілим: негативні явища – немов бактерії: якщо їх не зупинити – пошириться епідемія і постраждає все суспільство. Разом з тим соціальна робота сприяла активізації, мобілізації громади, пробудженню людяності і милосердя, усвідомленню, що це – людські життя і ДОЛІ.
Доля І. Женя П. Доля цієї дівчинки нікого не залишає байдужим. Її бабуся – колишня вчителька початкових класів, зараз на пенсії. Мами в неї давно немає. Захворівши ще школяркою, мама пройшла численні курси лікування, які не дали бажаного результату. Сподіваючись на одужання і мріючи про материнство, вона все ж наважилась народжувати, незважаючи на перестороги лікарів. Донечка народилась із невтішним діагнозом – ДЦП. Після смерті матері весь тягар турбот про маленьку ліг на плечі бабусі та двох маминих сестер. Але дівчинка потребує систематичного тривалого лікування, на яке потрібні значні кошти. Родина звернулася по допомогу до сільської ради. Соціальний центр із дня свого
створення опікується долею дівчинки. Спочатку було відкрито рахунок, куди благодійники могли перераховувати гроші на лікування, залучено однокласників покійної мами до підтримки дитини. За сприяння мешканки села Ганни Білоус дівчинці проведено курс лікування у кінно-спортивному клубі «Магнат» (м.Київ), що мало неабиякий лікувальний ефект, проведено також кілька курсів дельфінотерапії. Соціальний центр здійснює моніторинг найсучасніших методів лікування. Так дізналися, що у Вінниці приймає лікар із Тули, і дівчинку повезли до нього. Також її було оздоровлено в міжнародній клініці відновного лікування в м. Трускавець за підтримки благодійного фонду «Україна 3000» (керівник проекту «Радість дитинства – вільні рухи» Олександра Миколишин). У Трускавці вітчизняні фахівці успішно лікують дітей із таким діагнозом. Один курс лікування коштує до 8 тисяч гривень, а їх потрібно кілька з перервою в півроку. Для родини це – космічна сума. Тому соціальний центр постійно шукає благодійників, які допомагають Жені: це і мешканці дачних кооперативів, розташованих у межах с. Коржі, і приїжджі гості з Києва, і місцеві люди. Минулого року Женя пішла до школи – це перемога всієї сільської громади. Соціальний центр подбав про зручну парту для дівчинки, про те, щоб свято для неї відбулося.
У селі вже тричі перебували волонтери Корпусу миру зі Сполучених Штатів Америки. Вони були розчулені долею дівчинки, тому взяли участь у благодійному концерті, кошти від якого були перераховані на лікування хворої дитини.
У листопаді 2011 року на дівчинку чекала операція, яка коштувала 9 тисяч гривень. І тут соціальний центр не був бездіяльним: зібрано понад 4 тисячі гривень благодійної допомоги. Лікування триває. Красуня-дівчинка навчається, любить казки, і хай її казка матиме щасливий кінець.
Доля ІІ. Валя Ф. Її доля – мов із найбільш зворушливих мелодрам. Здається, лихо переслідує її і намагається наздогнати. Напередодні випускного вечора трагічно загинув батько. Потім раннє невдале заміжжя, яке і стало однією з причин трагедії, яка сталася кілька років тому, після якої Валя – в інвалідному візку. До її лиха причетні й лікарі, адже перша операція була невдалою, а повторна – вже не виправила помилок лікарів. Єдина радість – син, який уже ходить до школи. Спочатку Валя просто існувала, не виходячи із квартири і не даючи про себе знати. Причому, і умови проживання були далеко не ідеальні (у квартирі не було опалення, а мама на маленьку зарплату та Валину пенсію ледве зводила кінці з кінцями). Соціальний центр подбав, щоб у родини з’явилась пральна машина, бойлер. Також було придбано комп’ютер та підключено до мережі Інтернет, що дало змогу спілкуватися в соціальних мережах. Поступово темна завіса відкривалася. На День села влаштовано виставку робіт – вишивок та виробів із бісеру, які виготовила Валя. А вишиту сорочку продано на аукціоні, і виручені кошти пішли на допомогу родині. Засновано також гурток бісероплетіння, адже Валя виготовляє дивовижні речі з бісеру, які охоче купують як сувеніри. Валя відчула себе потрібною. Вдома приймала гуртківців, стала вчити дітей виготовляти красиві квіти з бісеру.
Відвідували її й волонтери Корпусу миру, а коли вони від’їжджали, на прощальному вечорі побувала й Валя, навіть пригостила власноруч випеченими солодощами. Валя спілкується з тими, кого спіткала така ж доля. Одного разу вона сказала: «Я зрозуміла, що маю ще багато зробити для України». У соціальних мережах Валя знайшла друзів, однодумців.
Нещодавно Валя відпочивала біля моря, де зустріла зовсім випадково і свого знайомого, а виявилося – і своє щастя. Її обранець – із Дебальцево, він має таку ж проблему, але не скорився долі, є головою Ради інвалідів, учасником паролімпійських ігор. Вони вирішили поєднати свої долі, а отже, з ними житиме й Валин син, який тепер матиме повноцінну родину і люблячого тата. Звісно, може, доля людини й визначена, але шлях до щастя допоміг прокладати, певною мірою, і сільський соціальний центр. Новий 2012 рік вони зустріли разом, у с.Коржі. Попереду – ціле життя, повне планів, мрій і, неодмінно, – щастя
Доля ІІІ. Саша Л. Так сталося, що батька хлопчик ніколи не знав, а мама – хвора на алкоголізм, не цікавиться життям сина. Виховує Сашу бабуся, яка й сама хвора. Отак і підтримують вони один одного. Центрального опалення в селі давно немає, тому і мерзли вони в холодній квартирі на першому поверсі панельного будинку. За сприяння соціального центру їм придбано котел, і родина провела індивідуальне опалення. Соціальний центр дбає, щоб хлопчик був залучений до гурткової роботи, ніде не схибив у житті. Він грає в духовому оркестрі, постійний учасник художньої самодіяльності (читає гуморески). Минулого року став переможцем районного конкурсу читців. Соціальний центр слідкує, щоб такі діти, як Саша, відчували підтримку сільської громади, мали гарне оточення, спрямовує їх до правильного вибору у житті.
Доля IV. Андрій Г. Хлопчика біда спіткала від народження – хвороба суглобів. Тільки незадовго до школи він став на ноги. Творчий і активний, непосидючий і лідер за характером, він потребує уваги і підтримки. Коли втратив батька, усі проблеми ще більш загострилися. Але соціальний центр надає допомогу мамі у
вихованні сина. За сприяння соціального центру, хлопчик побував у оздоровчому таборі «Артек», взяв участь у конкурсі обдарованих дітей з особливими потребами і, як переможець у номінації «Поезія», побував на зльоті в м. Ірпінь. Хлопчик грає у зразковому духовому оркестрі «Консонанс», живе повноцінним життям.
Доля V. Саша С. Дівчинка хвора на цукровий діабет. Вона вже в 9 класі. У кожного здригнеться серце, коли малолітня школярка робить собі ін’єкцію інсуліну. Але Саша звикла. Вона вже пережила не одну кому, тому до лікування ставиться як до повсякденних речей. Дівчинку виховує бабуся. Мама позбавлена батьківських прав, оскільки створила нову сім’ю і від хворої доньки відмовилась. Соціальний центр усіляко сприяє у лікуванні Саші. Неодноразово було організовано збір коштів на її лікування, соціальний працівник спільно з сімейним лікарем дбає, щоб дівчинка була забезпечена необхідними ліками. У школі для неї організовано індивідуальне навчання. Саша підростає, танцює у зразковому дитячому танцювальному колективі «Ровесник». А соціальний центр допомагає їй забути про хворобу.
Доля VІ. Станіслав Ф.Трагедія, яка трапилась із його мамою, призвела до її психічного розладу. Хлопчик, народившись, так і не відчув маминої ласки, залишився з бабусею, яка ростить його з перших днів появи на світ. Вона сама виростила 5 дітей, і в листопаді цього року їй Указом Президента присвоєно звання «Мати –героїня». Хлопчик оточений її любов’ю і увагою, хоч вона – людина похилого віку. Цього року хлопчик пішов до школи. Соціальний центр допоміг оформити жінці офіційну опіку, і тепер Стасик має фінансову підтримку держави аж до повноліття. Загалом соціальний центр допоміг оформити опіку 4 опікунам (а це, як відомо, – величезна кількість документів, погоджень, ходінь по кабінетах).
Доля VII. Віка О. Коли працівники соціального центру вперше зайшли до їхнього помешкання, то не повірили, що в наш час так можуть жити люди: двері не замикалися, чорні стіни без шпалер, відключені світло, вода і газ, якийсь мотлох по кутках. Тільки в одному куточку охайно складені підручники. На запитання: «Ти сьогодні їла?» Віка відповіла: «Так, їла, і сосиски, і суп, і банани!» Так дівчинка відповідала завжди – жодного слова скарг, нарікань, жодного слова гіркої правди. Хоча на кухні – порожні каструлі, в яких давно нічого не варилося, а в мисці лежало кількам хвостиків тюльки.
А потім прийшла біда. Мамин співмешканець шукав документи на квартиру, жорстоко побив жінку. І тут тільки дівчинка вперше попросила допомоги. Здавалося, таке можна побачити тільки в кіно: худенькими пальчиками Віка перебирала закривавлені папери, розповідала про нічну бійку.
Невдовзі мама Віки померла за загадкових обставин, які ніхто не став з’ясовувати. Дівчинка не хотіла й чути нічого про інтернат, як її не умовляли. Їй хотілося мати свій дім, хай і такий незатишний. Добре, що дорослі, що траплялися на життєвому шляху Віки, мали стільки витримки і розуміння. Хрещена мати допомогла у скрутну хвилину, потурбувалася про похорон, дала дівчинці притулок на певний час. Віка безперестану плакала. Вже в дитячому будинку вона у відчаї так ударила рукою об стіл, що руку довелося узяти в гіпс. І, мабуть, за її терпіння, за все, що вона вистраждала, прийшла винагорода… Так тоді здавалось. Її взяла до себе віруюча родина.
Віка скоро перетворилась на красиву дівчинку з пишним волоссям, чистеньку, гарно одягнену, стала добре вчитися. Але згодом дорослі стали диктувати правила поведінки, засновані на моралі євангелістів-баптистів. Виявилося, що вони просто паразитували за рахунок коштів, які виділялися на знедолених дітей. Завдяки сприянню соціального центру вдалося повернути частину коштів, змусити опікунів сплатити частину боргу за квартиру, де прописані діти. Зараз Віка закінчує професійно-технічне училище, мріє про ремонт у помешканні.
Соціальний центр подбав, щоб КП «Коржівське» не нараховувало плату за обслуговування житла. Квартира не приватизована, проте вона закріплена за дітьми, і вони в будь-який час можуть повернутися жити, у них є дах над головою. Соціальний працівник пильно стежить, щоб безпорадністю дітей не скористалися шахраї.
Доля VIII. Міша Б. Хлопчика виховує тільки мама, а в неї їх – п’ятеро. Пустощі з бенгальськими вогнями призвели до трагедії – хлопчик почав катастрофічно сліпнути. На операцію потрібні були значні кошти. І тут родину підтримав соціальний центр – було зібрано кошти на операцію та реабілітацію дитини. Зір частково відновлено.
Доля ІХ. Арсен Г. Ця дитина стала жертвою недосконалого медичного обслуговування. Ще маленькому хлопчикові, хворому на отит, були приписані великі дози антибіотиків, що призвело до втрати слуху. Слуховий апарат коштує 37 тисяч гривень. Батьки самовіддано працюють, щоб допомогти дитині. Власних коштів не вистачало, тому залучили благодійників. Тепер у хлопчика є слуховий апарат. Хлопчик відвідує гурток бісероплетіння, і навіть сам зібрав 2 тисячі гривень, продавши власноруч виготовлені вироби із бісеру. Чим не приклад пошуку коштів для лікування?
Соціальний центр опікується, щоб хлопчик не почував себе обділеним і зростав щасливим.
Це тільки декілька прикладів за цей короткий проміжок
часу. Зараз у сільської ради немає коштів, щоб виплачувати бодай заробітну плату соціального працівника. На рік потрібно 10,5 тисяч. Тому соціальний працівник утримується на половину посадового окладу. Разом з тим позитив, отриманий від роботи центру, не хочеться втратити, адже міжнародні організації чекають від нас і власної самоорганізації, відродження традицій милосердя. Працівники подібних центрів – справжні ентузіасти, адже кожне відвідування неблагонадійної родини, яка має малолітні дітей, – це ризик. Буває, що й ножем погрожують, і брутально облають, і образять. Але часто втручання соціального працівника рятує життя дитини. Так був випадок, що соціальний працівник викликав лікаря до дівчинки, хворої на менінгіт, про яку мама напідпитку забула, і це врятувало дитині життя.
У полі зору Центру соціальних служб перебуває і молодь. Пропаганда здорового способу життя – це одне із пріоритетних завдань, адже кризові явища та суцільна реклама алкоголю згубно впливають на ще не повністю сформовану психіку підлітків, а телебачення подає спотворену мораль і фальшиві ідеали. Тому за сприяння Центру було проведено два обласні рок-фестивалі «Протвінь» проти наркозалежності та зловживання алкоголем.
Постійно питання роботи соціального центру заслуховується на сесіях сільської ради, на засіданнях виконкому. Дітей, які перебувають у дитячому будинку «Родина» в с. Сезенків, постійно відвідують соціальний працівник І. Харченко та сільський голова І. Стомаченко, привозять їм подарунки. Нещодавно Марина Антоненко стала призеркою обласного творчого конкурсу «Об′єднаймося ж, брати мої!», трохи відтанула серцем і ожила, залучилася до гурткової роботи Анастасія Рябова. Вони відчувають турботу , знають, що вони – члени сільської громади, яка чекає на них.
Ці діти після закінчення школи повернуться до села, тож соціальний центр дбає, щоб дітям було куди повертатися: для них повинно бути збережено або надано житло. І це велика проблема, яку необхідно розв’язувати. Тому й відстоює сільська влада разом із соціальним центром право на гуртожиток, приватизований із порушенням чинного законодавства, щоб у селі було соціальне житло.
З сумом говорить сільський голова про перспективи таких Центрів соціальних служб в сільській місцевості:
«На жаль, з червня 2008 року ми можемо утримувати соціального працівника на 0,5 ставки. Оскільки штатним розписом як загального, так і спеціального фонду не передбачено даної штатної одиниці, фінансування здійснюється лише за благодійні кошти. Неодноразово на державному рівні порушувалося питання про введення посади соціального працівника. Але, на жаль, питання ще не вирішено до сьогоднішнього дня. На позитивному досвіді роботи Коржівського сільського центру соціальних служб для сім′ї, дітей та молоді ми хочемо звернутися до Міністерства України у справах сім′ї, молоді і спорту та Державної соціальної служби для сім′ї, дітей та молоді з пропозицією про вирішення на державному рівні питання введення в штатний розпис сільських органів місцевого самоврядування посад соціального працівника і відповідного їх фінансування за рахунок державного бюджету».
…З голосним криком кожна дитина вривається у цей світ, і ще не знає вона, як цей світ її зустріне. Її душа іще – чиста дошка, на яку все можна записати. А запис починається з першої хвилини. Діти не винні, що залишаються самі. Це ми, дорослі, так чинимо із ними, це ми позбавляємо їх ласки і любові, це ми списуємо ту дошку жахливими ієрогліфами, які вже не стерти, не виправити…
Коли дитина залишається без опіки, без турботи, ми ще не знаємо, хто з неї виросте: лагідний Олівер Твіст чи жорстокий, «без запаху», парфумер-убивця Гренуй. Це залежить від того, чого більше ми запишемо на чисту дошку – доброти чи жорстокості, які тоді читаються в дитячих очах.
Та що там казати, багато наших земляків далеко не бідують, не рахують кожну копійку. Так невже ми втратили здатність любити? І тужливі сирітські очі стануть одним із набутих символів України?
Одного разу, ще в перший рік існування соціального центру, соціально незахищені діти побували на концерті в палаці «Україна». Про квитки подбав виходець із с. Коржі, Віталій Джуринський. Організовувала це свято олімпійська чемпіонка, президент фонду «Здоров’я поколінь» Лілія Подкопаєва в рамках благодійного проекту «Чужих дітей не буває».Автобус на концерт виділив член виконкому Коржівської сільської ради Віктор Науменко. Які діти були щасливі, як вони усміхалися. Справді: світ стає яснішим, коли усміхаються діти. Допоможімо їм усміхнутися.
Діяльність Центрів соціальних служб показує, що не тільки в казках добро перемагає зло, а Попелюшки потрапляють на бал. Головне, щоб це розуміли люди, яким довірено керівництво державою.
Відвідавши нещодавно сільську раду, я побачила подарунки, приготовані для дітей, соціальна робота не згортається, бо це – наші діти, наше майбутнє, а милосердя не повинно зникнути із наших душ, адже в цьому – сутність Різдва.
